Суббота, 10.12.2016, 07:53 | Приветствую Вас Гость | Регистрация | Вход

Наследство в Украине

Главная » Статьи » Наследственные дела » Наследственное право

Відкриття і прийняття спадщини та здійснення спадкових прав

Яровий Ярослав

Юрист юридичного бюро «Бондар и Бондар»

Київ

 

 

Необхідною умовою здійснення спадкоємцями своїх прав є чітке законодавче регулювання процедури їх реалізації. Реалізація спадкових прав охоплює кілька етапів: а) відкриття спадщини; б) прийняття спадщини; в) поділ спадщини; г) оформлення свідоцтва про право на спадщину.

Відкриття спадщини має велике значення для подальшої реалізації спадкоємцями своїх прав. При відкритті спадщини чітко відомо, які суб’єкти одержують право на спадкування після смерті даного спадкодавця, а які – ні, тобто усуваються зі складу відносин по спадкуванню. На час відкриття спадщини визначається і об’єктний склад спадкових відносин – тобто дається відповідь на питання, яке саме майно (права та обов’язки спадкодавця) входить до складу спадщини.

З відкриттям спадщини фактично виникає відношення по спадкуванню. До моменту відкриття спадщини ми можемо констатувати тільки можливість, що у певної особи з’явиться право стати спадкоємцем. До цього часу закликання до спадкування окремих осіб хоча і може бути виражено у заповіті або законі, але має лише значення імовірності. Як і будь-яке припущення, воно може і не здійснитись; тільки з моменту відкриття спадщини закликання певного кола осіб до спадкування отримує юридичну силу.

Звичайно, і за життя спадкодавця можуть виникнути передумови щодо оформлення майбутнього складу спадкових відносин. Розпорядження щодо спадкоємців, складу спадщини та умов щодо її одержання спадкоємцями спадкодавець може визначити у заповіті. Крім того, потенційні спадкоємці на той випадок, коли спадкодавець не залишає заповіту, визначаються законом. Але передумови одержують юридичне значення якраз тому, що збереглися, існували на час відкриття спадщини. Саме з відкриттям спадщини закон пов’язує виникнення спадкових відносин.

Інститут відкриття спадщини у спадковому праві характеризується двома основними ознаками: час відкриття спадщини та місце відкриття спадщини.

Час відкриття спадщини визначається ч. 2 ст. 1220 ЦК України як день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Як свідчить аналіз чинного законодавства, з цього імперативного по суті правила інші законодавчі акти можуть передбачати винятки, зумовлені необхідністю уточнити час відкриття спадщини, оскільки у випадку визначення часом відкриття спадщини дня смерті спадкодавця його спадкоємці автоматично опиняються в юридично невигідному правовому становищі і реально унеможливлюється одержання ними бодай якого майна із складу спадщини.

Таким нормативним актом є Постанова Верховної Ради Країни від 24 грудня 1993 р. «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», якою передбачається, що часом відкриття спадщини після смерті громадянина, який зазнав політичних репресій та був посмертно реабілітований у встановленому порядку, є день прийняття рішення Комісією з питань поновлення прав реабілітованих про повернення майна реабілітованого або про відшкодування його вартості спадкоємцям першої черги.

Чітка законодавча регламентація питання про час відкриття спадщини має вельми важливе значення, оскільки з часом відкриття спадщини пов’язується вирішення низки важливих питань у спадковому праві. По-перше, з цього моменту починають спливати строки для прийняття спадщини. По-друге, від знання чи незнання часу відкриття спадщини кредиторами залежить початок і тривалість строку для пред’явлення ними претензій до спадкоємців. По-третє, з моменту , коли відкрилася спадщина, спадкоємцям належить право на майно, що входить до її складу. По-четверте, спадкоємцями вважаються особи, які є живими на час відкриття спадщини.

У разі, коли спадщина відкривається внаслідок оголошення фізичної особи померлою в судовому порядку, часом відкриття спадщини, за загальним правилом, буде день вступу в законну силу судового рішення про оголошення особи померлою. Проте за судом закріплене право, крім прийняття рішення про оголошення особи померлою, ще й зазначити у рішенні припущену дату смерті такої особи, якщо у суду є підстави припускати її загибель від конкретного нещасного випадку, стихії, аварії, воєнних дій тощо.

Час відкриття спадщини підтверджується свідоцтвом органів реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) про смерть спадкодавця.

Цивільний кодекс України у ст. 1220, спеціально присвяченій регламентації часу відкриття спадщини, регулює ще одне надто важливе питання – питання спадкування осіб, які могли б спадкувати одна після одної, але померли протягом однієї доби. Випадки смерті таких осіб зустрічаються дуже часто, коли вони помирають під час спільної для них небезпеки (аварій, стихійних лих тощо). Особи, які могли б спадкувати одна після одної і померли разом, в літературі одержали назву «комморієнтів».

Частина 3 ст. 1220 ЦК України регламентує, що у випадку, якщо протягом однієї доби померли особи, які мали б право спадкування одна за одною, померли під час спільної для них небезпеки, вони вважаються таким, що померли одночасно, якщо інше не встановлено відповідними доказами.

До прийняття ЦК України це питання не було врегульоване нормативно, тобто на законодавчому рівні. Разом з тим відповідні роз’яснення сформулював Верховний Суд України. Згідно з абзацем другим п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами справ про спадкування», «особи, які померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), не спадкують один після другого». Як бачимо, аналогічну позицію щодо неможливості спадкування комморієнтів зайняв і законодавець при прийнятті нового Цивільного кодексу.

Норму ч. 3 ст. 1220 ЦК України слід розуміти таким чином, що комморієнти не одержують право на спадкування навіть, якщо їхня смерть фактично є неодночасною, тобто існує певний часовий проміжок між настанням смерті першого з комморієнтів та другого комморієнта.

Зрозуміло, що така норма є досить спрощеним регулюванням спадкування комморієнтів, адже неодночасність настання смерті спадкоємців жодного правового значення не має. Однак таке регулювання має свої підстави, адже саме день смерті спадкодавця (календарна дата), а не момент (час та хвилина настання смерті) вказується у свідоцтві про смерть або встановлюється у судовому рішенні. Тому питання про подальше спадкування комморієнтів перебуває у прямій залежності від удосконалення правил діловодства в Україні.

Але на теоретичному рівні можна справедливо критикувати чинне законодавство. Адже норма, яка встановлює неможливість спадкування комморієнтів, має застосовуватись, якщо обставини справи не дозволяють чітко визначити, хто з комморієнтів помер раніше, а хто – пізніше. Якщо ж відповідні докази про неодночасність смерті можуть бути надані й вони є переконливими, спадкування комморієнтів слід передбачити.

Існує також точка зору про те, що спадкоємці мають закликатися до спадкування, якщо вони є живими на момент відкриття спадщини незалежно від того, чи дожили вони до кінця календарної доби, коли відкрилася спадщина, чи ні. Закон, який ставить виникнення права на спадкування в залежність від того. чи доживе спадкоємець до кінця тієї доби, коли помер спадкодавець, є таким, що істотно звужує правоздатність спадкоємця.

Крім того, можна вважати, що право на спадкування, яке виникає у день відкриття спадщини, лише формально виникає у день відкриття спадщини, адже якщо цей спадкоємець не доживе до кінця тієї доби, коли помер спадкодавець, він вже не вважатиметься спадкоємцем. Але разом з тим норми щодо комморієнтів не можуть бути змінені до тих пір, поки не буде удосконалено механізм документації актів цивільного стану.

Місце відкриття спадщини визначається як останнє місце проживання спадкодавця. Важливість правильного встановлення місця відкриття спадщини в першу чергу зумовлено тим, що за цим місцем визначається та нотаріальна контора, до якої мають звернутися спадкоємці із заявою про прийняття спадщини або про відмову від її прийняття, яке вживає заходи по охороні спадкового майна та видає свідоцтво про право на спадщину. Таким чином, в цілому за місцем відкриття спадщини визначається той нотаріус, який здійснюватиме оформлення спадкової справи.

Згідно з п. 187 Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», місцем відкриття спадщини визнається не просто останнє, а останнє постійне місце проживання спадкодавця.

Було б значно доцільніше регулювати спадкові відносини не за останнім фактичним, а за останнім постійним місцем проживання спадкодавця, адже саме в цьому місці збережено правовий зв’язок спадкодавця із спадщиною та спадкоємцями, які проживають, як правило, не далеко. Принаймні, саме норма про те, що місцем відкриття спадщини є місце останнього постійного, а не останнього фактичного проживання спадкодавця, існувала протягом багатьох років в українському законодавстві (ст. 526 ЦК УРСР). Змінювати цю норму і прив’язувати місце відкриття спадщини до випадкових юридичних фактів (настання смерті у відрядженні, при переїзді тощо) у взаємозв’язку з нормою ст. 29 ЦК України про те, що місцем проживання фізичної особи є те місце, де вона проживає постійно, переважно або тимчасово, було б не зовсім доцільно. Якщо реанімувати норму законодавства УРСР про те, що місцем відкриття спадщини є місце останнього постійного проживання спадкодавця, це узгодить норми ЦК України та Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України».

Документами, що підтверджують місце відкриття спадщини, можуть виступати: свідоцтво органів РАЦС про смерть, якщо останнє постійне місце проживання і місце смерті спадкодавця збігаються, довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів (місцевої адміністрації) або з місця роботи померлого про постійне місце його проживання, а також запис у будинковій книзі. Якщо місце проживання померлого не відоме, доказом місця відкриття спадщини буде документ про місцезнаходження належного йому майна (нерухомого, а за його відсутності – рухомого). За відсутності вищезазначених документів місце відкриття спадщини підтверджується рішенням суду про його встановлення, що набрало законної сили.

ПРИЙНЯТТЯ СПАДЩИНИ І РЕАЛІЗАЦІЯ СПАДКОЄМЦЯМИ ПРАВА НА СПАДКУВАННЯ

Інститут прийняття спадщини існує для забезпечення реалізації спадкоємцем своєї волі, спрямованої на те, щоб стати наступником спадкодавця в його правах та обов’язках. Саме у відношенні тих осіб, які вже реалізували своє право на прийняття спадщини, вступили у спадкові відносини, повною мірою застосовується термін «спадкоємець». Ті ж «спадкоємці», які ще не прийняли спадщину – це не спадкоємці у повному розумінні, адже для них лише відкривається спадщина та передбачається можливість вступити у спадкові відносини. Право спадкування, що виникає у осіб, вказаних в якості потенційних спадкоємців у законі або заповіті, не є тотожним самому спадкуванню, а особа, що має право спадкування з моменту відкриття спадщини, не може ще вважатися суб’єктом тих відносин, в яких перебував спадкодавець.

Вона ще не має ані права власності, ані права вимоги, ані заставного права і жодного іншого з тих, що належали спадкодавцю.

Прийняття спадщини відноситься до числа суб’єктивних прав спадкоємця, а не до його обов’язків, адже згідно з ч. 1 ст. 1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом або за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Лише у разі визнання спадщини відумерлим майном і переходу її у власність територіальної громади, остання не має право відмовитись від прийняття такого майна. Але слід мати на увазі, що в такому випадку закон не визнає територіальну громаду спадкоємницею відумерлого майна, а тому і про обов’язкове, незалежне від волі громади, прийняття спадщини стверджувати буде не зовсім коректно.

Прийняття спадщини завжди є актом індивідуальним, тобто таким, що здійснюється самим спадкоємцем або його законними представниками особисто, і породжує права і обов’язки виключно у самого спадкоємця. Спадкоємець не може прийняти спадщину від імені іншої особи (наприклад, якщо заповіт складено на користь обох з подружжя, то один з них не має права прийняти спадщину від імені другого з подружжя).

Спадкоємець може закликатися до спадкування за кількома підставами – за заповітом, за законом, за правом представлення та в порядку спадкової трансмісії. Закон дозволяє спадкування однієї частини спадщини за заповітом, а іншої – за законом, тобто право вибору підстави або підстав спадкування належить самому спадкоємцеві.

Правочин про прийняття спадщини не може супроводжуватися жодними умовами або застереженнями. Наприклад, спадкоємець не має права прийняти лише одну частину зі складу спадщини, а від прийняття іншої відмовитись, в тому числі не може прийняти лише права, а відмовитись від прийняття на себе обов’язків спадкодавця; спадкоємець, який приймає спадщину, не має права обумовити її прийняття, наприклад тим, що інші спадкоємці від прийняття спадщини відмовляються тощо.

Дуже важливе положення щодо здійснення спадкових прав закріплено нормою ч. 5 ст. 1268 ЦК України. Згідно з нею, незалежно від часу прийняття спадщини, вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Цю норму слід розуміти таким чином, що спадкоємець, який прийняв спадщину, набуває право не лише на майно, що виявилося на момент прийняття спадщини, але й на майно, що було в наявності на момент її відкриття. Відповідно, у випадках, коли спадкове майно перейшло до не уповноважених на те осіб в проміжку між моментом відкриття та моментом прийняття спадщини, спадкоємець в силу цієї норми набуває право витребування цього майна з чужого незаконного володіння, а також право не пред’явлення позову про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок незаконного володіння, користування або розпорядження зазначеним майном. Крім того, на час відкриття спадщини визначається і його вартість, що має важливе значення при розрахунках з кредиторами спадкодавця. Будь-які прибутки, одержані спадкоємцем внаслідок використання спадкового майна, не тягнуть за собою збільшення його вартості. В свою чергу видатки, понесені ним у зв’язку з утриманням цього майна, є видатками самого спадкоємця, який не вправ віднести їх на рахунок спадщини.

Прийняття спадщини є правочином, тобто актом, що здійснюється у певній формі. Існує два способи прийняття спадщини: 1) шляхом спільного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем; 2) шляхом подання заяви про прийняття спадщини.

Згідно з ч. 3 ст. 1268 ЦК України, спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом встановленого для її прийняття строку він не здійснив відмову від неї. Іншими словами, в даному випадку закон встановлює правову презумпцію прийняття спадщини тією особою, яка постійно проживала в одному житловому приміщенні разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Спростувати таку презумпцію спадкодавець може шляхом звернення до нотаріуса із заявою про відмову від прийняття спадщини.

Оформлюючи своє право на спадщину, такий спадкоємець зобов’язаний підтвердити факт постійного проживання разом із спадкодавцем. Доказами можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавець проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживає разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують той факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.

Прийняття спадщини шляхом постійного і спільного проживання разом зі спадкодавцем є конструкцією, яка не зовсім узгоджується з правовою природою акту прийняття спадщини. Прийняття спадщини, як вже відзначалося, є правочином, тобто дією особи, спрямованої на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. У випадку ж прийняття спадщини шляхом спільного постійного проживання, спадкоємець не здійснює жодних активних дій.

Другим способом прийняття спадщини є подання заяви про її прийняття до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Цей спосіб застосовується спадкоємцями, які не мають права прийняття спадщини «автоматично», тобто не проживали із спадкодавцем на час прийняття спадщини. Водночас подання заяви до нотаріуса може бути додатковим доказом прийняття спадщини і тими спадкоємцями, які формально мають право на її прийняття. Цілком можливі, наприклад, такі ситуації, коли спадкоємець фактично протягом значного часу до відкриття спадщини проживав разом із спадкоємцем, здійснюючи за ним догляд до настання його смерті, проте був зареєстрований в іншому місці. В такому разі реалізація його права на прийняття спадщини, згідно з ч. 3 ст. 1268 ЦК України, уявляється практично не можливою, адже такий спадкоємець не зможе, не маючи підтвердження того, що він спільно і постійно проживав разом із спадкодавцем, оформити свідоцтво про право на спадщину – право встановлювальний документ, наявність якого є необхідною підставою подальшого розпорядження майном.

Спадщина має бути прийнята не лише встановленим способом, але й у встановлений строк. Загальний строк складає шість місяців і починає вираховуватись з часу відкриття спадщини. Винятки стосуються строків для прийняття спадщини спадкоємцями, у яких право на спадкування залежить від прийняття чи неприйняття спадщини іншими спадкоємцями (наприклад, спадкоємці законом наступних черг мають право прийняти спадщину у разі неприйняття її спадкоємцями попередніх черг, під призначений за заповітом спадкоємець має право прийняти спадщину у разі її неприйняття першим призначеним в тексті заповіту спадкоємцем). Для таких спадкоємців загальний строк для прийняття спадщини триває до спливу шестимісячного строку, а якщо строк, що залишився, менший, ніж шість місяців, – строк для прийняття спадщини цими особами продовжується до трьох місяців.

Спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, вважається таким, що спадщину не прийняв і правонаступником спадкодавця не є. Водночас ЦК України передбачає дві підстави, коли спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може в подальшому отримати частку, що йому належить: 1) за письмовою згодою усіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину; 2) за судовим рішенням, прийнятим на підставі позову такого спадкоємця. Для прийняття такого рішення суду про призначення спадкоємцеві додаткового строку, необхідні такі умови:

а) подання спадкоємцем позову про продовження даного строку. При цьому закон не вказує, хто саме має виступати в позові відповідачем. Імовірно, варто припустити, що відповідачем є інші спадкоємці, проте право на прийняття спадщини є абсолютним, а тому інші спадкоємці не можуть оспорити здійснення спадкоємцем цього права. Оскільки відповідач по таких категоріях справ не має і бути не може, доцільніше розглядати їх не в позовному порядку, а в порядку окремого провадження;

б) визнання судом поважності причин пропуску цього строку. Як свідчить судова практика, поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини визнаються, зокрема: незнання спадкоємця за заповітом про відкриття спадщини в силу не повідомлення його про це нотаріусом, перебування на військовій службі, у довготривалому відрядженні, хвороба, яка унеможливлювала звернення до нотаріуса із заявою про відкриття спадщини тощо.

Слід звернути увагу на те, що у разі задоволення позову спадкоємця, суд, згідно норми ч. 3 ст. 1272 ЦК України, приймає рішення про надання додаткового строку, достатнього для прийняття спадщини даним спадкоємцем. Ця норма свідчить про те, що спадкоємець, якому було призначено додатковий строк для прийняття спадщини, має лише право її прийняти і позбавлений права відмовитися від прийняття спадщини.

Пленум Верховного Суду України в абзаці другому пункту 4 постанови «Про практику розгляду судами справ про спадкування» роз’яснив, що при продовженні строку для прийняття спадщини суд одночасно вирішує питання про визнання за позивачем права на належне йому майно, а у випадку, коли воно реалізоване, – на грошові суми.

ПОДІЛ СПАДЩИНИ

Поділ спадщини здійснюється після прийняття спадщини спадкоємцями, тому учасниками правочину про поділ можуть бути лише спадкоємці, які прийняли спадщину.

Поділ спадщини є не обов’язковим (факультативним) етапом розвитку спадкових правовідносин. Поділ спадщини застосовується лише у разі бажання спадкоємців одержати спадщину в натурі в особисту приватну власність або одержати грошову компенсацію. Це можливо, наприклад, якщо спадкодавець у заповіті зробив розпорядження щодо переходу до спадкоємців майна без чіткої вказівки, до кого з них яке конкретне майно переходить, у разі надходження до спадщини неподільного майна тощо.

ЦК України не містить окремих загальних вимог щодо форми правочину про поділ спадщини між спадкоємцями, тому він має підпорядкуватися загальним вимогам кодексу щодо форми правочинів. Спеціальні норми наведено лише у частинах 2 та 3 ст. 1267 ЦК України, які стосуються спадкоємців за законом і за змістом яких угода про поділ може бути усна (якщо предметом поділу є рухоме майно) і письмова (якщо предметом поділу є нерухоме майно). Таким чином, можливі випадки укладання угоди про поділ в усній формі. Разом з тим, навряд чи можна припустити, що укладання угоди про поділ усно відповідатиме інтересам спадкоємців. З цих міркувань ознайомлення із змістом Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, переконує в тому, що практично такі угоди укладаються письмово і є підставами для подальшого оформлення свідоцтв про право на спадщину.

За загальним правилом, частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець сам не розподілив спадщину між ними. Але існує інша, спеціальна, норма, яка дещо відкориговує зазначене правило – ст. 1267 ЦК України. В ній вказується, що спадкоємці мають право відступити від рівності часток на свій розсуд. При цьому закон не зазначає тих меж, до яких спадкоємці за законом можуть відступити від розміру спадкових часток. Ця норма сама по собі нібито є досить позитивною, адже дозволяє спадкоємцям виявляти ініціативу при укладанні договору про поділ, що повною мірою узгоджується з принципом свободи договору як основної засади цивільного права і законодавства. Водночас ця норма може бути використана одним із спадкоємців як елемент тиску на інших (особливо на престарілих, осіб з фізичними вадами та інших осіб, які не можуть повною мірою захищати свої права). Тому варто було б встановити ту межу, понад яку спадкоємці не мають права поділяти спадщину на свій розсуд.

ОФОРМЛЕННЯ СВІДОЦТВА ПРО ПРАВО НА СПАДЩИНУ

Одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину за загальним правилом є правом самого спадкоємця. Як виняток, ч. 1 ст. 1297 ЦК України закріплює у спадкоємців, чию спадщину складає рухоме майно, обов’язок звернутися до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Пов’язується така новела з тим, що право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця не з часу відкриття спадщини, і навіть не з моменту видачі нотаріусом свідоцтва про право спадкоємця на нерухоме майно, а з моменту державної реєстрації права власності на нерухомість, що практично здійснюється лише тоді, коли спадкоємець зареєстрував у державних органах (на даний момент – у бюро технічної інвентаризації (БТІ) свідоцтво про право на спадщину на нерухомість.

Крім наведеного прикладу, коли оформлення свідоцтва є зобов’язанням спадкоємця, існують ще випадки, коли право на спадщину у спадкоємця формально виникає з того моменту, коли він прийняв спадщину (з урахуванням правила про зворотну юридичну силу правочину про прийняття спадщини), але юридично здійснити повною мірою права, що складають його зміст, неможливо до тих пір, поки не буде оформлено свідоцтво. В таких випадках оформлювати свідоцтво не обов’язково, адже закон такої вимоги не пред’являє, проте доцільно, адже неодержання свідоцтва буде серйозно перешкоджати як самому спадкоємцеві у здійсненні його права вже як правонаступником, так і його власним спадкоємцям після його смерті, оскільки вони задля належного оформлення свого права на спадщину зобов’язані будуть подати нотаріусу документи, які підтверджують право на майно колишнього носія цього права. До таких випадків, зокрема, можна віднести оформлення свідоцтв про право на спадщину на авторські права, права вимоги, транспортні засоби тощо.

Для оформлення свідоцтва про право на спадщину нотаріусом перевіряються юридичні факти, які є підставою спадкування у осіб, що подали заяву про його одержання, – факти смерті спадкодавця, наявності родинних зв’язків певного ступеня, перебування у шлюбі зі спадкодавцем або на його утриманні протягом встановленого законом строку при спадкуванні за законом, факту складання заповіту при спадкуванні за заповітом, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. На підтвердження цих обставин нотаріус вимагає від спадкоємців відповідні документи.

 

Джерело: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=1966

 

Категория: Наследственное право | Добавил: kurinskiy (31.12.2010)
Просмотров: 5310 | Теги: здійснення спадкових прав, і прийняття спадщини, Відкриття спадщини | Рейтинг: 0.0/0