Воскресенье, 11.12.2016, 01:18 | Приветствую Вас Гость | Регистрация | Вход

Наследство в Украине

Главная » Статьи » Наследственные дела » Наследственное право

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ДІЙСНОСТІ ЗАПОВІТІВ САМОВБИВЦЬ
У сучасній юридичній літературі відсутні будь-які дослідження з проблеми визнання заповітів самовбивць дійсними. Частково це пояснюється тим, що, починаючи з XVIII ст. самовбивство не визнається злочином (в Україні - з 1917 року). У той же час, загальновідомим є факт, що рівень скоєння самовбивств у сучасному світі неодмінно зростає. Питання щодо мотивів його скоєння розглядається лише у криміналістичних науках. У цивілістичній науці проблемі дійсності заповіту самовбивць за останні 100 років не було присвячено жодної праці. У дореволюційній вітчизняній літературі існували різні точки зору щодо зазначеного питання. Так, К.П. Побєдоносцев вказував, що через відсутність розуміння значення своїх дій заповіти самовбивць є недійсними [1, 623]. У іншій літературі згадується, що за певних обставин такі заповіти можна вважати дійсними [2, 481]. Вважаємо, що друга точка зору є більш прийнятною, але у кожному конкретному випадку питання щодо дійсності заповіту повинен встановлювати суд.
Сучасна українська судова практика також, на жаль, не знає прикладів визнання заповітів самовбивць недійсними у позовному провадженні. Сьогодні суди пішли іншим шляхом. У першу чергу, самовбивця за заявою зацікавлених осіб та на підставі відповідних судових експертиз визнається недієздатним. І вже потім в силу ст. ст. 41, 215, 226 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) такий заповіт є нікчемним. Але задля «надання такому правочину ще більшої сили нікчемності», родичі самовбивці звертаються до суду з відповідною позовною заявою. Такий [/i]подвійний порядок розгляду справ щодо недійсності заповітів самовбивць, вважаємо, є неприпустимим та ускладненим як з процесуальної, так і з матеріально-правової точки зору.
Сучасне цивільне законодавство зарубіжних країн (як і українське) не містить жодної норми, яка б встановлювала умови дійсності заповіту самовбивць. Саме тому зацікавленим особам необхідно звертатись до суду, посилаючись на загальні норми, які регулюють умови дійсності будь-якого правочину та об'єм тестаментоздатності заповідача.
Вказані теоретичні та практичні проблеми обумовлюють актуальність дослідження умов дійсності заповіту самовбивць саме у межах цивільно-правового регулювання.
Слід також ураховувати той факт, що нотаріуси (в Україні та Росії), при посвідченні заповіту майбутнього самовбивці не завжди можуть звернути увагу на те, що у момент складання заповіту «особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними» (ст. 225 ЦКУ, ст. 177 Цивільного кодексу Російської Федерації (далі - ЦК РФ)). Ураховуючи це, деякі вчені вважають за необхідне підвищити кваліфікаційні вимоги щодо нотаріусів шляхом необхідності отримання нотаріусом відповідної освіти зі спеціальності психологія [3, 76]. На наш погляд, така постановка питання не сприятиме зменшенню кількості правочинів, укладених особами у стані нервового стресу, шоку, алкогольного чи наркотичного сп'яніння тощо. Адже навіть у осіб, що мають невиліковні психічні хвороби або знаходяться тимчасово у стані психічного розладу, за твердженням самих медичних фахівців, не завжди вдається з першого разу встановити такі відхилення. До того ж ч. 1 ст. 225 ЦКУ говорить, що такий правочин «може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені». Аналогічна норма міститься й у російському законодавстві - ч.1 ст. 177 ЦК РФ. Вкажемо також, що за даними кримінальної статистики, лише третина самовбивць учиняє такий акт внаслідок невиліковних хвороб мозку [4, 20].
Проблема дійсності заповітів самовбивць дійсно полягає у наявності здібностей останніх розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними саме у момент складання заповіту, а не у момент скоєння самовбивства. Ці моменти можуть як співпадати у часі, так і істотно відрізнятись.
Розглянемо ситуації, які можуть мати місце на практиці. Відправною точкою нашого дослідження також буде слугувати той факт, що самовбивство у юридичній психології розглядається як 1) акт, що здійснюється людиною у стані душевного розладу або під впливом психічної хвороби, та 2) усвідомлюваний акт під впливом гострих психотравмуючих ситуацій, за яких власне життя як вища цінність позбавляється сенсу. Тобто особа, що вчиняє самовбивство, вже має певні психічні розлади. Це підтверджується відповідними дослідженнями з юридичної психології, кримінології тощо [5-6].
1. Заповіт складено особою, яка повністю розуміє значення своїх дій та (або) може керувати ними. Самовбивство було вчинено нею також свідомо, або у стані тимчасового душевного (психічного розладу), або самовбивство є наслідком фізичного чи психічного тиску. При цьому моменти складання заповіту та скоєння самовбивства не співпадають у часі (заповіт складено заздалегідь до вчинення самовбивства). У такому разі на підставі відповідних медичних експертиз не виникає питання щодо дійсності заповіту самовбивці - норми цивільного права щодо умов дійсності правочину додержано.
2. Заповіт складено обмежено дієздатною особою. Самовбивство було вчинено нею свідомо або у стані тимчасового душевного (психічного розладу). При цьому не є важливими: а) співпадіння моменту складання заповіту та скоєння самовбивства та б) поновлення дієздатності заповідача після складання заповіту. У будь-якому випадку застосовуються правила ст.ст. 223, 1234 ЦКУ (ст.ст. 176, 1118 ЦК РФ), тобто за позовом піклувальника заповіт може бути визнано недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам членів сім'ї заповідача або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати.
3. Заповіт складено недієздатною особою. Самовбивство було вчинено нею свідомо або у стані тимчасового душевного (психічного розладу). При цьому також не є важливими: а) співпадіння моменту складання заповіту та скоєння самовбивства та б) поновлення дієздатності заповідача після складання заповіту. У будь-якому випадку застосовуються правила ст.ст. 226, 1234 ЦКУ (ст.ст. 171, 1118 ЦК РФ), тобто заповіт є нікчемним.
4. Заповіт складено особою у стані психічного розладу (тимчасового або тривалого) або під фізичним або психічним тиском. Самовбивство скоєно свідомо або у стані тимчасового душевного (психічного) розладу, або самовбивство є наслідком фізичного чи психічного тиску. Момент складання заповіту та скоєння самовбивства можуть як співпадати, так і ні. У даному випадку якщо заповіт складено особою у стані психічного розладу, то застосовуються наслідки, передбачені ст. 255 ЦКУ (ст. 177 ЦК РФ) - заповіт може бути визнано недійсним. У разі складання заповіту під фізичним або психічним тиском, слід застосовувати наслідки, передбачені ст. 231 ЦКУ (ст. 179 ЦК РФ) - заповіт визнається судом недійсним.
Зазначимо, що, з юридичної точки зору, не може мати місце ситуація, коли заповіт складено особою, яка немовби повністю розуміє значення своїх дій та (або) може керувати ними. Самовбивство при цьому було вчинено нею також свідомо, і моменти цих дій співпадають у часі. Оскільки особа, яка скоює самовбивство, вже знаходиться у стані психічного (душевного) розладу, то навіть у разі складання заповіту, наприклад, за добу до його вчинення, вона не може повністю розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. У такому випадку на підставі відповідних медичних експертиз повинні застосовуватись наслідки, передбачені ст. 255 ЦКУ (ст. 177 ЦК РФ).
Розглянутий перелік випадків не є вичерпним, але, як можна побачити, у більшості з них заповіт може бути визнаний недійсним у судовому порядку за позовом зацікавлених осіб. При цьому, як видно з вищенаведеного, у кожному разі суд повинен буде застосовувати загальні норми щодо умов дійсності правочину.
Задля уникнення судової тяганини, а також полегшення порядку розгляду справ щодо недійсності заповітів самовбивць, вважаємо за необхідне внести відповідні доповнення до чинного українського та російського законодавств. Зокрема, доповнити ч.1 ст.1234 ЦКУ абзацем другим та викласти його у наступний редакції: «Заповіти самовбивць можуть бути визнані недійсними в судовому порядку, виходячи із обставин, які мали місце на час складання такого заповіту».
Література
1. Победоносцев К.П. Курс гражданского права: В 3-х т. / Под ред. В.А. Томсинова. – М.: Зерцало, 2003. – Т. 2. – 656 с. – (Сер. Русское юридическое наследие).
2. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. – М.: СПАРК, 1995. – 574 с.
3. Радзієвська Л.К., Пасічнік С.Г. Нотаріат в Україні: Навч. посібник / За відп. ред. Л.К.Радзієвської. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 386 с.
4. Михлин А.С. Способы применения смертной казни: история и современность // Государство и право. -1997. - № 1. - С. 18-21.
5. Балабанова Л.М. Судебная патопсихология (вопросы определения нормы и отклонений). - Днепропетровск: Сталкер, 1998. - 209 с.
6. Амбрумова А.Г., Тихоненко В.А., Ковалев В.В. Диагностика суицидального поведения. - М.: Московский НИИ психиатрии, 1980. - 265 с.
Друкована версія статті – у журналі «Південноукраїнський правничий часопис» – 2007. – № 3. – С. 134 – 135.

Источник: http://www.barrister.od.ua
Категория: Наследственное право | Добавил: LegallyBlond (23.08.2011) | Автор: Валах Виктория, к.ю.н. адвокат E
Просмотров: 1467 | Рейтинг: 0.0/0